Репортаж азербайджанського журналіста Сеймура Кязімова з Харкова

На в’їзді до Харкова життя йде своїм звичним ходом. Машини розбиваються на дорогах, люди ходять по вулицях і проспектах. Є навіть кафе. Перед від’їздом ми ознайомилися з останніми новинами міста. Надходили повідомлення про обстріли в різних районах Харкова. Але ми досі не чуємо пострілів. Неможливо зробити якісь висновки, не побачивши, хоча б частково, Харків, найбільше місто України після Києва.

У Харкові ми зустрічаємося з Сергієм Ляховим, волонтером, який буде нас супроводжувати. До війни працював у кризовому управлінні бізнесу. Ми вже рухаємося до центру Харкова. Усі будівлі міста, які постраждали від бомбардувань, є цивільними: державні, житлові будинки, лікарні, парки, заклади громадського харчування.

Заходимо в одну з будівель. За день до нашого візиту до Харкова в будівлю, в який розташувалися ресторани, влучив снаряд. У день інциденту всередині перебували п’ятеро людей, одна з яких померла. Також пошкоджено сусідню будівлю. Ось кухня ресторану. Всередині було 18 осіб. Усі отримали поранення. На підлозі та стінах досі є сліди крові…

Чути вибух. Вдалині з’являється чорний дим, і ми йдемо його слідами. На посту військові нас відрізають, спочатку не дозволяють. Проте, після слова, що наші документи в порядку і після короткого наполягання, дозволяється сказати: «Якщо з вами щось трапиться, ми не несемо відповідальності». Внаслідок вибуху касетної бомби горить будівля та автомобіль. Внаслідок інциденту одна людина постраждала, двоє загинули.

Звідти ми швидко попрямували до району П’ятихатки. Сергій їздить на великій швидкості.

«Ця дорога прямує до російського кордону – міста Білгорода. Відстань до кордону 40 км. Цю дорогу часто обстрілюють», – розповідає Сергій.

П’ятихатки – найближчий населений пункт до російського кордону. Водночас це найвища точка Харкова, вона розташована на висоті 200 метрів над рівнем моря. Після П’ятихаток до кордону населених пунктів немає. Звідси дорога веде прямо до російського міста Бєлгород. Як тільки ми заходимо на територію, нам набиває ніс запах пороху. Щодня під обстрілом. За кілька годин, які ми там провели, на нас впали снаряди на відстані 300-500 метрів. Люди переважно живуть у притулках. На Великдень Сергій з другом роздають паски.

Сергій каже, що вони приходять сюди щодня і це шанс вижити. На території району є будівлі, які повністю або частково зруйновані. Така ж доля спіткала школи та магазини. На асфальті сліди снарядів.

Ми знаходимося в Салтівці, найбільшому житловому районі Європи. Є лише житлові будинки та заклади громадського харчування; ні заводів, ні військово-стратегічних об’єктів. Сама Салтівка розподілена на 3 частини. Найбільш постраждала територія – Північна Салтівка. Оскільки Липці, Циркуни та Вовчанськ на півночі Харківської області перебувають під окупацією, відстань від Північної Салтівки до зони бойових дій все ближче. Частина будинків у повністю непридатному стані, а в усіх квартирах навколишніх будинків вибиті вікна. В одному з дворів розмовляють старенькі. Більшість сусідів тут уже не живуть. Ні газу, ні гарячої води.

Олена Дальчієва замість скла поклала на вікно шматок тканини. Снаряд влучив у перший поверх дому, де вона проживає, і будівля загорілася. Олена живе на сьомому поверсі, але вже не хоче виходити з дому. Один зі снарядів потрапив в укриття її під’їзду. Але ніхто не загинув, тому що за 5 хвилин до інциденту разом з іншими сусідами Олена залишила місце і пішла до іншого притулку.

Північна Салтівка також по кілька разів на день під обстрілом. Для мешканців це стало звичним явищем. Чесно кажучи, і для нас.

Північна Салтівка нині нагадує «поселення духів». «Ще два місяці тому тут не могли пересуватися люди й машини, — розповідає Сергій. Одна лише Північна Салтівка мала населення близько 100 тис., а зараз тут, за підрахунками, залишилося 250-300 осіб. Ми ходимо вулицями. Перед кожною будівлею кілька втомлених, знервованих людей. «Не фотографуй мене, ти не бачиш, що я задумався, іди знімай будинки», – сказав один з мешканців. На вулиці розпалюють вогонь і готують. У такому стані люди живуть вже 2 місяці. Сергій з другом ходять по вулиці та роздають великодні страви. Питання в тому, чому цих людей досі не евакуювали. Сергій каже, що перші дні люди не хотіли йти. «Були дуже серйозні сутички, попросили негайно виїхати, склали список і відправили в мерію. Ми також подорожували автобусом під дощем з бомб. Зі списку 300 осіб в автобус сіли лише 15 осіб. Їхали 5-6 автобусів. Це повторювалося кілька разів. Як тільки бомби потрапили в усі будинки, вони почали поступово виходити. Зараз мешканців залишилося небагато. Вони не виходять». Сергій вважає, що це питання має й соціальні причини. Каже, що в цьому населеному пункті проживають переважно середні та малозабезпечені люди, єдина їхня власність – квартири.

Чітко чути звуки снарядів, що стріляють у місцевість. Чорний дим підіймається на 70-100 метрів від того місця, де ми стоїмо. Хоча ми хочемо поїхати туди, але це неможливо, тому що машина не може безпечно рухатися, навколо повно скла, великі шматки каменю та гілки дерев. Блокпости на північному кордоні Харкова обстрілюють не менше 20-30 разів на добу. Є будівля, яку неодноразово вбивали ракети. У дворах повно пошкоджених і розбитих машин.

Також надається гуманітарна допомога церкві селища Данилівка. Отримавши великодні подарунки, Олег веде нас до церковного притулку. «Ми й молимося, і захищаємо людей тут. У перші дні у нас було 30 людей, зараз – 15. Деякі йдуть додому вдень і приходять сюди ввечері». Сама церква від обстрілів не постраждала, але доля навколишніх будівель інша. У дворі підірвана машина.

Наступний притулок знаходиться в одній із загальноосвітніх шкіл. Будівля школи також була обстріляна артилерією та була пошкоджена. Але наразі притулок є найбезпечнішим місцем для 15 осіб, які хочуть захиститися від загрози бомб.

«Метробудівники», «Леся Сердюк», «Дружба народів» та «Наталя Ужвій». Це назви вулиць. Перед усіма та сама картина. Люди розводять вогнища надворі та готують їжу.

Волонтери один за одним відвідують будівлі, щоб задовольнити потреби людей.

До нас підходять військові та перевіряють документи. “Все добре”. Кажуть, на вулиці Наталії Ужвій стоїть старий, нікого немає і його хочуть евакуювати. Ця вулиця – остання вулиця Північної Салтівки. Це називається «нульовою точкою». Озираємося навколо. На одній із лавок сидів старий. Під час розмови з’ясувалося, що він хоче піти в безпечне місце. Садимо його в машину і відвозимо в притулок однієї із загальноосвітніх шкіл.

*

Ми поїхали до Харкова з організацією Українського фонду енергоефективності та енергозбереження, заснованого Анаром Рафієвим. Благодійністю організація займається з першого дня військової інтервенції Росії в Україну; ГС забезпечує продовольством, гігієною та медичними засобами для військовослужбовців та цивільного населення, а також дарує обладнання Starlink постраждалим громадам, евакуює населення з небезпечних районів та готує дорожні карти для безперебійної доставки допомоги.